Прихід холери в Англію показав суспільству наскільки недосконалий їхній соціальний устрій. Йшлося не лише про низьку кваліфікацію лікарів, а й про велику проблему бідності. Такі хвороби, як холера і тиф, показали англійцям, що у суспільстві є негаразди. Бірмінгем не став винятком. Хоча й зміг проявити себе краще за інших у боротьбі з невидимим ворогом. Більше на сайті ibirmingham.
«Англійська» холера
Епідемія холери у Бірмінгемі виникла в 1832 році. Низький рівень обізнаності лікарів призвів до того, що вони не одразу змогли розпізнати хворобу. Деякий час її помилково приймали за дизентерію, харчове отруєння. Тоді її прозвали «англійською» холерою. Англію вважали однією з найбрудніших країн. Нечистоти на вулицях, бідняки, бруд, хвороби – все це про стару Англію.
Спалах хвороби пов’язували зі спекотною погодою та неправильним зберіганням харчів. Особливо великі спалахи були у Білстоні у Чорній країні. Влада розуміла, що системі охорони здоров’я потрібні реформи. У 1832 році проводилися дослідження хвороби та її впливу на суспільство. Таким чином лікарі намагалися з’ясувати, як вона поширюється і де починається. Ліків проти холери тоді не існувало. Єдиний шанс на успіх полягав у зупинці її поширення.
Наприклад, коли в Англії вирувала індійська холера, то в Бірмінгемі було зареєстровано близько 20 випадків. Соціальний устрій міста брали за приклад. Поширення хвороби пов’язували не тільки з географічним розташуванням міст, але і з їх моральним виглядом. А саме рівнем бідності. Бірмінгем був промисловим містом, де було багато роботи. Це була важка і низькооплачувана праця, але ледарів та жебраків тут було менше.
Бірмінгемський промисловець Семюел Тертіус Гальтон в особистому листуванні до сина стверджувала, що хвороба поширюється лише серед представників нижчого класу. Були висновки, що холера – це хвороба бідних. Аналіз суспільства показав, що страждали міські квартали та ті, хто контактував з бідняками. Був навіть посібник «Холера: поради бідним».
Пошук зв’язку
Вчені намагалися знайти способи передачі холери. Було встановлено, що небезпеку несе заражена вода. Якщо рідини з тіла хворого потрапляли до питних вод, то така вода ставала заразною. Хоча це змогли встановити лише в 1854 році. Першу наукову роботу «Про спосіб передачі холери» було опубліковано в 1848 році.
Бідні квартали сприяли поширенню хвороби лише тому, що там були гірші умови життя. Обмежений доступ до чистої води, поганий дренаж вулиць. Самі багатії зробили їх такими, коли вкладали гроші лише у свої райони. І саме Бірмінгему судилося довести це на своєму зворотному прикладі. Географічно так склалося, що у місті добрий природний дренаж. Саме він знижував швидкість поширення хвороби. Хоча смертельні випадки таки були.
У Білстоні, Мідленд загинуло 693 людей. Це був найвищий показник у країні. Але промисловий Бірмінгем мало кого хвилював. Коли епідемія дійшла до Лондона, тоді всі схаменулися. Загалом у 19 столітті життя бідняків не хвилювало багатіїв. Їм було однаково, що вони вмирають на вулицях міст.
Тривалий час Бірмінгем підкорявся поміщицькій структурі. Хоча всі інші міста країни вже перейшли на більш досконалу систему. Це призвело до ускладнень в управлінні містом. Міська рада збільшувалася разом зі збільшенням кількості населенням, що призводило до труднощів у розв’язанні проблем. Було складно досягти консенсусу між представниками усіх галузей. Хоч і було прийнято низку законів про вулиці та закон про бідних, зупинити спалахи епідемії не вдалося. Недосконалість урядової системи лише посилювала ситуації.
Міський лазарет
На Лічфілд-стріт був парафіяльний робочий будинок, і на його основі створили міський лазарет. На нього поклали ведення звітності щодо смертності та проведення профілактичних заходів. Було навіть створено виїзні групи, які відвідували кожен район міста. Але це не давало бажаного успіху, і тоді було створено Раду охорони здоров’я Бірмінгема та Астона. Рада розробила спільні способи боротьби із хворобою, які намагалися підлаштувати під кожне місто окремо. Для цього Рада випустила спеціальні посібники. Вторговані кошти вони пускали на поховання, зарплати лікарів тощо.
Коли лікарі стали передбачувати наближенням епідемії, то вводилися превентивні карантини. Можливих жертв холери ізолювали від здорового населення. Це був один зі способів зупинити поширення хвороби.
У Бірмінгемі був свій підхід – «контингентно-інфекційний». Даний підхід був спрямований не на карантин, а на покращення умов життя та санітарних норм. До населення новий принцип доносився листівками та плакатами. У буклетах йшлося про важливість гігієни, чому необхідно білити будинки, чим важлива вентиляція у будинках тощо. У Бірмінгемі почали очищати ще й вулиці. Тоді тут уже була гарячкова лікарня на Бішопсгейт-стріт. Вона була далеко від інших будівель і житлових кварталів. Але коли прийшла холера її виявилося замало. Рада охорони здоров’я відкрила лікарню на Бредфорд-стріт. Поряд з офіційними лікарнями та лікарями, діяли так звані опікуни для бідних. Вони займалися тим, що стежили за добробутом бідних верств населення. Зокрема за їхньою гігієною та покращенням побутових умов.
Крім лікарень постало питання про поховання тіл. Для цього потрібно було віддалене місце, а через кількість жертв, що швидко зростала, знайти його було не просто.
Міські їдальні
Вчені виявили, що на поширення хвороби впливає харчування. Вони визначили прямий зв’язок між якістю харчування людини та її здатністю переносити хвороби. Також було виявлено важливість підтримки санітарних норм під час приготування їжі. Для того, щоб бідняки могли краще харчуватися, у місті відкрили безплатні їдальні. Там можна було як поїсти, так і приготувати їжу з дотриманням санітарних норм. Міські супові, як їх ще називали, переважно працювали у зимовий час. Для підтримки правильного режиму харчування навіть скасували релігійні пости. Перший пост стався вже після того, як епідемія пішла на спад.
Всупереч кількості превентивних заходів, Бірмінгему не вдалося уникнути смертей. Перший полеглий від холери помер у лікарні на Уїман-Роу. Через це було багато суперечок щодо правильності раніше вжитих заходів. Містом прокотилася низка бунтів. Люди продовжували вмирати, а лікарі нічого не могли вдіяти. Через це громадянське населення виступило проти лікарів по всій країні. Адже медицина тоді не тільки не могла боротися з холерою, а й загалом була не кваліфікованою. Були випадки хибного поховання живих. Коли в Європі вирувала чума, то місцеві лікарі наказали всім купувати квіти. Ніби як запах квітів мав подолати хворобу.
З холерою теж не одразу дійшли реальних методів боротьби. Хоча в Бірмінгемі, в порівнянні з іншими містами, холера лише трохи потривожила місто. Якби його соціально-політичний устрій був міцнішим, то її взагалі не помітили б. Хоча вчені і вивчали життєвий уклад бірмінгемців, точної причини чому місто перемогло хворобу, вони не знайшли. Хоча ключові моменти полягали у чистому водопостачанні та дренажі.
1826 року в Бірмінгемі була водопостачальна компанія Birmingham Waterworks Company, саме вона й відповідала за постачання якісної води до будинків. До того ж у Солфорд-парку було водосховище. Коли стало відомо про небезпеку води, бірмінгемці використовували глибокі артезіанські колодязі. Так глибоко хвороба не проникала.
Великі портові міста сильно страждали від холери через виходи до великих водних артерій. Бірмінгем не був пов’язаний з судноплавними річками. Його мережа каналів врятувала місто від великих масштабів хвороби.