Історія появи місцевого морозива в Бірмінгемі переплетена зі зростанням популярності такого культового продукту, як «Містер Віппі» та одночасним італійським впливом, особливо емігрантів із Парми, як на гастрономію міста загалом, так і на популярність цього молочного десерту. Наприкінці 1950-х років, натхненний успіхом «Містера Софті» в Сполучених Штатах Америки, Домінік Факкіно познайомив мешканців Бірмінгема з «Містером Віппі».
Ці рожево-кремові фургони, що продавали улюблене м’яке морозиво, стали загальнонаціональним феноменом. Крім того, «постаралися» італійські іммігранти, особливо в Дігбеті, які поширювали морозиво в місті, продаючи його з візків, а пізніше, відкриваючи для цього кондитерські. Більш детально читайте на ibirmingham.info.
Поява морозива
Що стосується історії морозива, то вона досить захоплива й цікава. Хто б міг подумати, що цей смачний наїдок свого часу прийшов до Європи, звідкіля б ви думали, з Китаю. Але факти річ уперта — більш як 200 років до нашої ери там полюбляли поласувати замороженою сумішшю з молока та рису. Саме вона вважається найпершим морозивом, яке скуштувало людство.
Відомо, що імператор Танґ полюбляв насолоджуватися цією стравою. До її складу входило буйволине молоко, борошно та камфора. Але це був не єдиний рецепт морозива. Римський імператор Нерон у IV столітті до нашої ери наказував слугам підійматися в гори та приносити звідти сніг, який приправляли медом, горіхами та фруктами. Так само Карл I, король Англії, мав свою версію рецепта морозива, ба більше, він запропонував своєму шеф-кухарю 500 фунтів стерлінгів, щоб той зберіг його в таємниці. Карл I мав намір куштувати й насолоджуватись делікатесом, дуже схожим на сучасне морозиво, наодинці.
Та хай там як, але Марко Поло, дослідник XIII століття, випробував на собі китайське морозиво, бувши там, а потім привіз його до Італії. Тоді воно було схоже на шербет. А на морозиво цей десерт перетворився у XVI столітті. І десь приблизно в 1660-х роках морозиво стало доступним для публіки.
У Сполучених Штатах у 1774 році один із гостей губернатора Мериленду Вільяма Блейдена написав відгук про солодкий делікатес, після чого перша реклама цих заморожених ласощів з’явилася в «Нью-Йоркській газеті» 12 травня 1777 року. Неабияку роль у розповсюдженні та створенні нових сортів морозива відіграли американські президенти. Так подейкують, що Джордж Вашингтон в 1790 році витратив лише на морозиво 200 доларів, а його колега Томас Джефферсон, як кажуть, створив те, що всі зараз знають як «Запечену Аляску».
Поява морозива у Великобританії
В Англії перший запис про те, як хтось насолоджувався морозивом, належить Карлу II та його щасливим гостям у 1672 році. Ця подія відбулася у Віндзорському замку. Саме тут відбувався урочистий банкет на честь Святого Георгія. на той час морозиво потрібно було подавати досить швидко, так само як і з’їдати, оскільки холодильників ще не було винайдено. Відтак воно залишалося надзвичайно рідкісним делікатесом ще протягом кількох століть, яким мала змогу насолоджуватися лише еліта.
Певний переворот стався в 1847 році, коли, такий собі Карло Гатті, іммігрант швейцарського походження, приїхав до Британії. Гатті, який розмовляв італійською, оселився в Маленькій Італії Холборна в столиці Великої Британії. Чоловік заробляв на проживання, продаючи вафлі та каштани в кіоску. А в 1849 році він відкрив кафе та ресторан, що спеціалізувався на шоколаді та морозиві.
Тому його вважають першим, хто зробив морозиво доступним для широкої публіки. Гатті уклав контракт з однією з компаній, яка імпортувала лід — це дозволило йому розширитися. У його кіоску на ринку Гангерфорд, усі бажаючи могли купити морозиво за пенні, його подавали в склянці або мушлі, воно отримало назву «пенні-лік».
Невдовзі по всьому Лондону з’явилися продавці морозива, які так само продавали свій смачний товар, але з колісних візків. Продавці, переважно італійського походження, щоб звернути увагу потенційних покупців часто вигукували: «Gelati ecco un pocco». З часом цей вигук трансформувався в «хокі-покі». Природно, що після того, як популярність ласощів зросла по всій Британії, продавці «хокі-покі» почали з’являтися в дедалі більшій кількості міст.
Бірмінгемське морозиво
У ХІХ столітті італійська еміграція до Великої Британії різко зросла. Цьому сприяли такі фактори, як наполеонівська окупація, голод, зростання цін на харчові продукти та прискорене зростання населення. А з появою залізниць до 1870-х років у Бірмінгемі з’явилася велика кількість іммігрантів із Парми та Неаполя, багато з яких були шарманщиками, або виробниками морозива, відповідно.
У місті до другої половини ХІХ століття навколо вулиці Фейзлі в Дігбеті почав стрімко розвиватися італійський квартал, де орендоване житло було досить дешевим, але низької якості. У якийсь момент цей район Бірмінгема отримав назву Маленької Італії. Багато італійців заробляли на життя вуличною торгівлею або як актори, працюючи на стадіоні «Булд Рінг». Але дехто почав виробляти харчові продукти. Так уже на початку XX століття на ринку та в центрі міста з’явилися італійські кондитерські крамнички, а також кафе та магазини з рибою та чипсами.
Такий факт, за даними перепису населення 1891 року на вулицях Бордеслі, Бартолом’ю та Нью-Канал мешкало 53 італійці. При тому, 19 з них заробляли, граючи на шарманці, а ще 12 продаючи морозиво. Ця слава міцно закріпилася за уродженцями Італії в Бірмінгемі. Навіть у наш час, їх найбільше пам’ятають, як виробників та вуличних продавців морозива. Вони торгували цими ласощами аж до початку Другої світової війни, продаючи ласощі з візків та приваблюючи клієнтів дзвоном ручного дзвіночка. Нині ще існують деякі фірми з виробництва морозива, що мають зв’язки з Італією.
Популярність морозива зростала, але виявилися, що їсти його на вулиці досить небезпечно. Склянки, у яких продавали ласощі часто мили в брудній воді перед тим, як подати їх наступному клієнту. Або ще гірше — їх протирали брудною ганчіркою. У результаті лікар лондонської міської ради виявив у взятих зразках на стаканчиках кокоїдні бактерії, бацили, бавовняні волокна, вошей, клопів, лапки комах, бліх, солому, людське волосся, а також котячу та собачу шерсть. Як наслідок, в 1898 році парламент ухвалив закон, що забороняв використання стаканчиків.
Поява вафельних ріжків
Але не має лиха без добра. Абсолютно випадково з’ясувалося, що морозиво є ідеальною начинкою для ріжка, який випадково з’явився в 1904 році. Сирієць Ернест Е. Хамві згорнув вафлю на Всесвітній виставці в Сент-Луїсі в США для свого сусіда-продавця морозива, у якого закінчився посуд. Так випадково народився ріжок, і тепер, через понад сто років, він усе ще використовується. До кінця ХІХ століття з’явилися магазини з газованою водою, було винайдено морозиво Sundae, яке подавали військовим для підняття морального духу.
Бірмінгему судилося відіграти ключову роль ще в одному винаході, пов’язаному із морозивом. У 1958 році стало популярним м’яке морозиво, відоме як «Містер Віппі», яке було випробувано саме в Бірмінгемі. Тут його продавали з рожево-кремового фургончика. На початках по місту їздило шість автівок із морозивом, та незабаром їх стало близько 150, і вони пересувалися по житлових кварталах, продаючи дітям — і старим, і малим — гарні білі завитки.
Джерела: